йому було, що не додержав він козацького слова.
— Ну, — думає, — робити нема чого, піду пішки: може трапиться, в дорозі який баришник вертатиметься з ярмарку — якось уже куплю коня.
Тільки вхопився до шапки — і шапки немає.
Ударився дід об поли руками, згадавши, що вчора помінялись вони на час шапками з запорожцем. Кому ж її взяти, як не нечистому? От тобі й гетьманський гостинець! От тобі й привіз грамоту до цариці! Тут дід почав частувати чорта такими словами, що, думаю, йому не один раз чхнулося тоді в пеклі.
Проте лайкою справі не зарадиш, а потилицю скільки не чухав дід, ніяк не міг чогось придумати. Що робити? Кинувся шукати чужого розуму: зібрав усіх, що були тоді в шинку добрих людей, чумаків і просто заїжджих та розказав, що так і так, таке трапилось діло. Довго думали чумаки, спершись підборіддям на батоги; крутили головами і казали, що не чували ще вони такого дива на хрещеному світі, щоб гетьманську
