101
стали судити і позасуджували до ріжних тяжких кар. Шевченка, за те, що він на царя і правительство вірші скадав, віддали в салдати на віки, заборонивши писати й малювати, й заслали на азіятську границю. Костомарова й Кулїша, видержавши в вязницї, в ріжні московські городи позасилали, теж писати заборонивши. Й иньших тяжко покарали. Приборкали найкращі українські сили.
Так розігнано перше товариство, що зібралось працювати для України, — доходити свому народови свободи й щастя. Правительство взялось забороняти й нищити українські книги, українське слово, українську память про старовину. Навіть такі слова як: „Україна“, „Гетьманщина“ не позволяли ся в друкованих книгах. З старих памяток про козаччину пропускало ся те, що говорило про старі українські змагання до свободи. Одначе сміливі гадки Кирило-Мефодіївцїв, огненні слова Шевченка жили в громадянстві: ширили ся в писаних копіях.
Тим часом настали в Росії вільнїйші часи, після Кримської війни. Кирило-Мефодіївцїв увільнено з заслання й могли вони, хоч не всї, зібратись до купи. Зібрали ся в Петербурзї й стали там видавати українські книжки та місячник, журнал українсько-росийський, що звав ся „Основа“ (виходив в рр. 1861 і 1862), і в нїм поширювали свої гадки про українство.
За ті десять лїт багато змінило ся в Росії. В Кримській війнї побито росийські війська, й побачили люде, що годї такому порядкови бути далї: не давали людям свободи на те, мовляв, аби „государство“ (держава) було сильнїйше, а тим часом показало ся, що государство з того ледве не пропало, бо без свободи та освіти й держава не може бути сильна. Правительство схаменулось на якийсь час і метнулось до реформ (нових порядків). На першу чергу заходило ся коло скасовання кріпацтва, потім коло заведення кращих судів, городської та земської управи, народньої освіти.
Братчики кирило-мефодїївські, між ними й Шевченко, що тодї, одначе, вже доживав свої останнї днї (вмер в лютім 1861 гоку), й иньші Українцї пристали всїм серцем до справи скасовання кріпацтва. Вже від давна, як знаємо, в письменстві українськім сильно били на кріпацтво, як на велику неправду (дуже гарні оповідання про те кріпацтво писала в тім часї в 1850—1860 роках Марія Маркович, підписуючи ся „Марко Вовчок“). Тепер, коли правительство само взялось до визволення кріпаків, богато з Українцїв мали в сїм велику
