10
№ 1
дука та такого гайдука, од якого аж дух захоплює у всіх. Ху, ти бісів син! Це чорт, а не парубок! І зглянути на нього: чорт батька знає, що за черевики на ньому! Ні закаблуків, ні підошов, пальці видко, а як стукне він ними, як ударе по землі, так здаєтся, що на кожній нозі у нього по десяти-пудовому залізному молотку, а то ще й більш. А штани на парубку! Ото ж вигадати треба такі: широкі, як степ, а глибокі, як море. У них сміливо влізе три лантухи пшениці, або півсотні кавунів. Що збор на них! Що дегтю! Що пилюги! Еге-ж, а ви спогляньте ще, який картуз на парубку! То не картуз, а блин, справжній блин. Він починаєтця на самому найгострійшому місці кабушки, а кінчаєтця на шиі, понижче коміря сорочки. Ні козирька, ні околиці! Блин, таки справді блин! Затеж сорочка у козака! То шила йому дівчина, білява Вустя, з тонким, як тополя, з гнучким, як молода береза, станом. Вона скільки старання приклала на те, щоб тільки догодити свойому Захарькові. І вийшла тая сорочка на диво: з мережками, блакітною стрічкою, з цяцькованими лиховками... Ай, козак Захарько! От козак, так козак! Оце танцюра, так танцюра! Цей і батька свойого, Семена Ковалевщенка, за пояс заткне!... А — ну, хлопці, ще цієі! І музики ударили метелиці. Уся молодь заворушилась. Тепер усі парубки та дівчата побрались за руки і почали круговий танець. Скільки краси, скільки граціі тут було. Там чорнобрива Марьяна пливла, як плаває вутінка; там дрібно вибивала танець своїми маненькими ніжками Доманя — серденько, маненька, як перепілочка, легенька, як перьіночка; там Онися-ластівоч- |
ка, з чорними очицями, соромлива, уся зашарілая, як червона маківка, поводила своїми рученятами і в лад тупотіла своіми ніжками, обутими у прості, але дуже гарні і ловкі черевички; а ось Лукія, дівчина висока і доросла, виступала так нешвидко, зате дуже статечно і поважно, нагадуючи собою одну із величних богинь олимпійського ціклу і являючи із себе дуже ласий шматок для молодих парубків. — Ай, дівчата! Оце так дівчата! Одно слово дівчата! То кричав мій візчик, який устиг уже полагодити бричку, поїхав слідком за мною і тепер опинився в панському хуторі. Покинувши своі коні коло вікна будинка, він ускочив у середину кімнати, затесався в саму гущу танцюристів і в чому був — в високій шапці, шкуратяних постолах на ногах і з довгим батігом у руках — пустився навприсядки, присвистуючи своіми губами і понуривши на бік свою, уже добре посивілу, голову: А ну грай! А ну грай! ... Десь, мабуть, довго ще танцювали в хаті. Уже ми покинули панський будинок; уже геть одъіхали од нього, а гуки усе неслись і неслись із нього, а музики усе розстинались і розстинались, а свист усе лунав і лунав скрізь... Теперечки я все забув: і степ широкий, і річку роздольну і козаків запорожців; одні парубки лихіі та дівчата чорнобриві стояли у мене перед очима, одні вони ввижалися міні. Ех, благодатня країна! Що за природа, що за повітря, що за широчиня, що за |
