давнечко ще вона письменною стала; а отъ же первий листъ бувъ квітка весіння, пахуча, красна, ненаглядна протівъ ёго. Роскрилися широко въ Оленки очі. Припала вона до книжокъ, наче до вікна високого, що зъ ёго далеко-далеко, широко-широко по світахъ видно. Ще жъ би се нічого, ато до книжокъ прибавилась ище дружня розмова зъ земляками. Знала вона въ себе въ селі паробківъ багато. Були міжъ ними и на видъ хороші, и на слово дотепні, та не було кращого надъ Игната. Бачила вона й людей статечнихъ и дідівъ сивоусихъ, чувала іхъ розмови поважні и пісні старосвітські. Здавалось ій, що й на світі такихъ гарнихъ людей немає. Перелетіла, мовъ на крилахъ, у чужу землю, озирнулась на вкруги себе, освоілась… Се жъ рідна громада на чужині! Зберутця въ пана Ивана гості, — се жъ рідні селяне, тільки мовъ якесь инше сонце іхъ осияло! Вже про-те й говорити нічого, що на іхъ одежа украінська краща одъ сільскоі, — така одежа, наче вернулись ті часи давні, що було стара бабуся маленькій ій росказує… Коли въ кого жупанъ, то сама чиста саєта. Коли сорочка зъ мережками, то ажъ очи бере! А що вже дівчата й молодиці, то сяють у шовкахъ та въ пишнихъ рукавахъ, та въ наміткахъ білійшихъ одъ снігу самого, та въ квіткахъ и широченнихъ стрічкахъ, наче ті бразолі, маки та лиліі. Нехай же бъ вони самою одежою очи Оленці чарували, ато-жъ розмова въ нихъ тиха да люба, речі дружні, щирі та розумні. Скільки чоловіківъ, стільки й дядьківъ або братівъ ріднихъ. Скільки молодиць и дівчатъ, стільки тітокъ и сестеръ. Всяке, здаєтця, тільки й дивитця, якъ би іі словомъ ласкавимъ приголубить, якъ би іі
