тим способом, що підлещують ся під їх народности. Тому прошу, щоб усї цензурні предмети Кориткові присилано сюди над Дунай до перегляду“.
Ґубернатор знайшов ся у прикрім положеню. Ще перед тим, 28 липня Коритко дістав із ґубернїї рішенє, що вільно йому друкувати чотири випуски країнських народнїх пісень з тою умовою, щоб пропустив усї місця перечеркнені люблянсьвим цензором Павшком, переробив дві піснї або пропустив їх зовсїм. Дня 6 серпня предложяв Коритко на ново свій рукопис очищений після волї цензора, і нарештї дістав остаточно дозвіл друкувати. Тим часом надійшов указ Седльнїцкого до Любляни, і полїція зажадала від Коритка рукопису назад. Та рукопис уже не був у його руках, бо Коритво вислав його був до Загреба до друкарнї Людевіта Ґая. Ґубернатор поручив люблянській полїції зажадати від загребського маґістрату, аби видобув від Ґая рукопис. Рівночасно післав до мінїстерства у Відень копію цензурного дозволу на Кориткове виданє. Аж дня 3 жовтня міг Шмідбурґ дістати із Загреба відібраний із Ґаєвої друкарнї рукопис і вислати його до Відня. Ореченєм із дня 10 жовтня мінїстер одобрив цензурований Павшком рукопис, висловив одначе бажанє, щоб у передмові пропустити мотто взяте із Міцкевичевого „Конрада Валєнрода“, правдоподібно вірші про красу і важність піснї народної, в якій иінїстер добачив революційну тенденцію і вказав на те, що „Конрад Валєнрод“ належить до творів в Австрії строго заборонених. Із сього видно, що до першого томика Кориткової збірки пісень була таки додана передмова; не знаємо, чи наслїдком отсеї уваги мінїстра Седльнїцкого, чи наслїдком якого пізнїйшого цензурного розпорядженя передмова була остаточно заборонена.
Аж дня 5 падолиста прийшов у Любляну рукопис із дозволом віденської цензури, і аж 30 падолиста 1838 р. Коритка повідомлено, що може віддати рукопис до друкарнї. Тимчасом вийшла трудність із друкарнею. Умова була зроблена з друкарнею Людевіта Ґая у Загребі, але сполоханий вмішанєм намісника і мінїстра в справу цензури збірки Ґай відписав Кориткови дня 4 грудня 1838 р., що не буде друкувати його збірки і „просить його як найгуманнїйше, щоб від тепер анї його, анї инших у Загребі присутних славістів не трудив нїякими дописами, анї нїякими порученями, бо се кидає підозрінє на його льояльне поступованє супроти високої власти“ (Ljubljanski Zvon, Avgust 1899, ст. 472). Наслїдком того Коритко звернув ся 15 грудня
