Бо то мужик поставив собі хату на глиняникови. І що-ночі кричало під землею: „Ставай! чикай! бире!“. І той чоловік мусів ся вступити з хати. Іно він вступився — і зараз той глиняник відікрився. Али разу їдного москаль вечером іде попід тую хату, а воно кричит: „Чикай! іде!“ Той москаль входит до тої хати, а воно кричит: „Ходи сюда!“. І той прийшов — і воно єго кличе до того хлинянику. Той прийшов, дивится: стоят гроші в барилотці. Та й каже біда: „Ну, бире!“ Той скинув ранец, набрав, вийшов з тої ями, — і тая яма засунулася. І вже більше ніколи ніч (sic) ни кричало.
Був то собі чоловік, мав він сина. Ожинив він єго. Вже кілька літ. Вже той син має хлопця такого, що мав літ зо шість. А той чоловік вже старий і мав пасіку в лісі, і він там собі все коло тої пасіки. Али-жи старий! Жінка му вмерла, і мав гроші, а був дужи скупий: ни дав синови, іно взяв і закопав в тій пасіці під явором. А жи му сє кучило самому, — так він взяв собі того хлопчика в сина для розривки; де той хлопчик був кілька час при ньому. Али разу єдного вийшов той дід в пасіку із тим хлопчиком, сів, сидит. Той хлопчик бігає собі, бавитсє, а той дід сидит і думає, жи вже в немочі: треба колись вмирати. І подивився на того явора, здихнув і повідає: „Гей, гей, явори, явори! кому тоє сє лишит, як я вмру?“ А той хлопчик почув та й повідає, про жарт, як то дитина: „Для мени, дідуню!“. Али ни зна, до чого дід тоє сказав, — тілько про забавку сказав: „для мени, дідуню!“. А дід відзиваєтся: „Сину, сину! далеко тобі до того!“. Прийшло в кілька час, вмер той дід, — поховали. Той хлопиц росте. Вже — великий парубок. І разу єдного, як то (в-)осини видут хлопці коні в ліс пасти, де і той парубок повів. Привів в ліс, попутав, ходит собі по лісі. Де прийшов він і до того
