садовини, тоді повнісенькі ночви стільників до церкви, посвятить і розташується собі на цвинтарі під бабинцем; сяде на муріжку, та, наче піп артус в дарну неділю, роздає стільнички й старому й малому. І не було в нашому селі душі християнської, щоб на Спаса не покоштувала меду свячего. Що-ж то за мед був! ясний та прозорий як сльоза, а пахучий!.. Наче в йому пахощі з усіх квіток!
Так от чому дідової садовини ніхто й не займав: і старе й мале вважало Євменів садок наче святощі такі, що до них без дідового благословення і доторкнутися гріх, не то що!…
Вельми у нас шанували діда й слухалися його, наче батька того рідного. Не можна було за його добрість і не слухатися його. Тепер таких добродіїв нема. От згадую собі хоч-би таки про нашого козака Семена Кобзу. Прокинулася у його, не дай того господи нікому, пожежа, та саме серед глухої ночи, ще й під вітер великий. Усе, що було і в хаті і в коморі, — усе вогнем взялося. Горенько Семенові-горопасі та й превелике: жінка, діточок маленьких двійко, а тут ні хати, ні хліба. Зараз дід Євмен їх до себе на зиму. Семен перегодом до громади: «зарадьте на порятунок з каси грішми на хату», — звісно в позику. Просить Семен на дерево, на майстрів — дві сотні, а громада йому півсотні дає: — «не спроможешся, кажуть, чоловіче, двох сотень вернути». А Семен змагається: «що я, каже, з півсотнею вдію? рук не зачеплю; стін не стане вивести».
Євмен тоді до його каже: «Бери, Семене, що дають, а то й того катматиме».
Послухався його Семен, а він тоді до громади:
— Зарадьте й мені сотнягу.
Громада дивом — дивує:
— На що вам, діду, позика?
— То вже моє діло, нічиє більш; я про те знаю, на що позичаю. Я не лабза який, не на переводню беру.
