Коли зненацька чую: „ось Байдари!“
Дивлюся: брама, сиві дві скелини…
О, що се? Чудо, чі потужні чари?
Немов заслона впала і одкрила
Натури ди́вні кра́сниї дари́,
Що досі від людських очей ховались.
Щоб тута жити, треба мати крила!
Вже люде певне від тії пори
Тут не живуть, як з раєм попрощались.
Мов невиди́мая рука тут положила
Границею отсії дві гори́,
Що ви́соко до неба поздіймались,
Один зеле́ний бескид, дру́гий — те́мний.
Здале́ка море хвилі золотії
Шле, наче про́вість волі і надії…
Чі се той світ загублений таємний,
Забутий — незабутній рай наземний,
Що так давно шукають наші мрії?…
