сс) на означенє московскої народности, а на означенє нашого краю і народу остали нашому народови в Росиї лише слова „Україна“, „Українець“ та „україньский“ (побіч урядових, росийских назв „Малороссія“, „Малоросс“ і „малорусский“).
Коли з початком 19-ого столїтя зачало ся відродженє нашої народности в Росиї і коли на Українї виступили перші україньскі письменники, що стали писати чисто-народною мовою без нїяких примішок церковщини, польщини або московщини, — тодї вже назва нашого народу в Росиї цїлком була усталена. Ті письменники не вживають иншої назви, як лише назв „Україна“ і „Українець“. Коли славний автор „Марусї“, Грицько Квітка Основяненко, зачав видавати в Харкові першу ґазету для україньских справ (около р. 1820), то назвав єї „Україньский Вістник“. Так само, як зачала свою дїяльність велика україньска трійця, Шевченко, Кулїш і Костомарів, то вона на означенє нашої землї і народности не вживала инших слів, як лише „Україна“ і „Українцї“. Рівно-ж всї пізнїйші наші писателї в Росиї не вживали і не вживають до нинї иншої назви, для нашого краю і народу, як лише „Україна“, „Українець“ і „україньский“. Одним словом: від 150 лїт наш нарід в Росиї не зове всеї своєї землї инакше, як лише „Україна“, а себе „Українцями“. Слова „Русь“ там уже давно не знають, а слово „русский“ значить стілько, що „Москаль“, „московский“.
