зрозумієте, хоч не встиг ще закінчитися спір між Москвою і Польщею за Подніпровя, а вже серед, самого наддніпрянського населення зявилися партії, що ставили вище від православної Москви навіть Польщу, яку вже знали, або музулманську Туреччину.
Українські історики[1] не щадять своїх предків, витикаючи аристократичні думки козацьких лібералів і федералістів від Виговського до Мазепи, — а де (мабуть у подяку цензурі), не дають з противного боку яркого образу розкошів московської політики та зрадництва Москви щодо Запоріжжа й черні. (Чернь і Запоріжжя піддержували Москву з ненависти до панства, хочби й ліберального). Амосковські історики зі задоволенням приймають заміти демократів проти „измѣнниковъ“ Москви, але не вважають потрібним поставитися критично до поведінки самої Москви. В них все лихе, що йде проти царя й централізації, а все гарне, що від них виходить. І тому за всю кров, що пролито від смерти Богдана Хмельницького до упадку Мазепи, в них винуваті тільки Українці, а особлива „привикші до буйства й шатости“ козаки.
В тодішній драмі брав участь ще один елємент, якого чомусь не береться під увагу. Цей елємент — це білоруські міщани — не військові люди, не бунтарі з фаху, — а люди праці і коли хочете, то й люди капіталу і не без шкільної науки. Білоруські міста з початку радо переходили
- ↑ Історики з доби Драгоманова, які жили і друкували свої праці під російською окупацією: Костомарів, Куліш, Антонович і інші.
