тьома ратниками провожали їх. За закрутом шляху показалося дворище Козняка. Ледви чи хто пізнав би у тих руїнах селитьбу першого богача в Києві. Поламаний паркан, розбиті ворота та віконниці валялися перед хатою, а біля воріт рядочком лежали Ґялляр, його ратники та вісьмох гриднів Романа, які згинули у боротьбі зі Свеном.
— Чого вам? — спитав вартовий.
— Домів вертаємось, юначе! — відповіла Мирослава. — Невжеж ти не пізнав мене?
— Тебе то я знаю!… Але княгиня?… і ось цей варяг та ще з ратниками?… — сказав вартовий і ратищем показав на старого Снорре.
— Це не ворожі ратники, а наші і тільки для безпеки княгині ми взяли їх з собою. Одного старця чейже не боїтеся.
— Гм! Заждіть на сотника.
У дверях появився Станко. Він увесь яснів, нічим молодий у весільний ранок. Жваво підбіг до Мирослави.
— Де батько? — спитала дівчина.
— Спить у коморі.
— Чи є хто біля нього?
— Ні! Насилу поклали старого! — засміявся Збранич. — Завісили двері до світлиці веретою, то й заснув.
— Спасибі! А що Свен?
— Постогнує і клене. У нього гарячка!
— То і добре. Тепер іди і збуди батька, але так, щоб Свен не чув. Обидвох вартових вишли на двір і пусти до Свена княгиню!
