4
добувався клубами дим. Крім сього нічо не свідчило про побут людий у сій хаті. Ані житниці[1], ані колесні, ні коша на стовпі не було, лиш на кілку біля дверий висів кінчастий, варязький[2] шолом.
У хаті горів посередині великий огонь та освічував, блимаючим полумям, темне, закопчене нутро. Пообтикані мохом стіни, світили пусткою. На сволоці висів у богатій оправі довгий та широкий, ґранатами висаджуваний меч, з ручкою у виді пташачої голови. В куті стояло декілька горшків, мішок борошна, та кілька колод дерева.
На берлозі, з медвежої шкіри, з сідлом під головою лежав при огні немічний старець. На його жовтому лиці, на погаслих очах, та білому мов молоко волосі, поклала вже видко свою всемогучу руку смерть. Ось, ось і погасне сей маленький огоньок, що огріває ще старече серце. Відкриються вузкі, зівялі уста, а рука, що судорожно „копле гріб“ по покривалі, протягнеться без сил…
Напроти старого розклався біля огня, великий, чорний пес, та слідив блискучими очима за кождим рухом старця. Він неспокійно маяв хвостом, та скавулів раз у раз зтиха, оглядаючися на низенькі двері.
Аж ось зірвався, та побріхуючи весело, кинувся до дверий. Маленький скравок червоного неба, що просвічував крізь двері, затемнився, а по хвилі увійшов у хату високий, стрункий молодець, у скіряному кафтані та кинув перед огонь чвертку оленя.
— Здоров був батьку, що з вами? — поспитав, цілуючи холодну, жовту, та вихудлу руку старця. На устах батька показався, наче блідий проблиск зимового сонця, усміх.
— З Богами, сину, приходиш і бачу, що наділили ось тебе щастєм на ловах, то і добре, бо тут за час твоїх ловів приходили вони, сі батьки з Вираю, — знаєш? — сідали біля мене при огні і казали: „Ходи до нас, у цар-
