хана. Ні, ми не маємо права карати його за те, що даниною татарам забезпечив своє злиденне життя.
— Слава королеві! — загуло в цю хвилину двісті молодих голосів збоку.
Данило оглянувся й побачив сотню кінних ратників, уставлену здовж дороги. Біля них вимахували ратищами ще й піші та кричали щосили. Спинився король і спитав:
— Хто ви?
— Ми рать чабрівської волости! — виступив наперед Ярослав — і якщо твоя воля, милостивий, то підемо з тобою!
— Хто ж ти?
— Я Ярослав Судиславич, син померлого дідича цієї землі.
— Ти боярин? — спитав король.
— Ні, милостивий королю. Боярин ось там!
На другому боці шляху стояв гурток ратників, з Ратибором у проводі. Боярин кланявся з покорою і саме брався виголосити промову, коли впало питання:
— Чому не ти на чолі громади? Не злюбила тебе, що?
— Не злюбили ми себе взаємно, милостивий, — відповів Ратибор. — Боярин за князем тягне, мужик за безпекою.
— То ти був збирачем полюддя?
— Я!
— Ага! То, видко, ти не по правді розділював дань…
72
