Двох середнього росту мужів, один у кінчастому шоломі, карацені та панцирі зі щитом та мечем при боці, а другий в шапці-місюрці та визолочуваних на східній спосіб латах з кривою шаблюкою та круглим щитом вийшли напротив Андрійка, який зіскочив з коня і підходив до них певним, міровим кроком.
— Що ви тут дієте під моєю стріхою? — спитав гордо, а відтак, удаючи, що пізнає обох аж тепер, додав: — Князі Глинські бачу! Давно не бачили ми себе з так близька, правда? Там де ми, — тут вказав рукою на дружину, — боролися за свободу нашої землі, не видко було ваших лиць, хоробрі герої! Тому будь ласка, їдьте за своїми баранами на Ворсклу, а до нас не пхайтеся!
Здавалося, що кров заллє мужа у шоломі. Його кругле лице посиніло, а малі скісні очі сипали іскрами. Він скочив до Андрійка мов тигр та може прийшлоб було вже тепер до розливу крови, якби не Коструба, який опустив копіє і вістрям діткнув груди надбігаючого князя.
— Хто ти, проклятий стерваку? — прохрипів, подаючись у зад. — Гадаєш, що налякаєш нас своїм собачим хвостом на голові? Гей! рата!
З брязком та тупотом вибігли зі стаєн та з дворища ратники і стали товпитися біля князів, натягаючи тятиви на луки та напинаючи самостріли.
Але в тій хвилині лицар одним движком підняв наличник шолома й усім явилося гарне хотяй бліде лице молодого Юрші.
— Се той, що пропав від року, — пояснив зібраним мужикам Коструба — та не має права на свою землю.
— Я Андрій Юрша! — сказав тимчасом Андрійко до князів, і ти, князю Кириле, добре мене знаєш.
— Ха! ха! ще краще ти мене! — зареготався князь Кирило.
Хвильку гляділи собі в очі оба і нагло вхопився Андрійко за серце.
— Ах! то се таки ти!… — погадав, а його гарне лице одичіло в мить, налилося кровю. Поступив крок вперед.
— Геть відсіля! — гукнув, аж коні найблизчих ратників присіли на задах. — Геть ви всі, а ти, — тут вказав рукою на князя Кирила, — добудь меча, щоби нинішним днем закінчилося наше знакомство!
І швидким рухом вирвав із піхви меч. Та в сю мить Коструба, Грицько та юршівські мужики перегородили його від князя Кирила.
— Не забудь, достойний боярине, заговорив найстарший у громаді кметь, — що ти на копному суді, а не в степу. Тут про нашу шкіру йде річ, то і ми мусимо знати, хто
