— „Не треба, не треба ёго! він пан и до того ще баламут; Цур ёго!“ говорили в другім кінці хати.
— „Тривайте, люде добрі! так не можна!“ заговорив голова, „треба на шарі кинуть.“
— „Що там ще на шарі! Не треба ёго, одно слово: не треба, тай годі!“ гуторіли товариші.
— „Треба по закону,“ озвався Жук.
Довгенько стояла спірка, чи приймать Хмару в товариство, чи ні? в кінець кинули шарами: голова почав считать шарі и — ні одного на право!..
— „А що? а що?! хиба не правду говорили, що не варт було й часу тратить?! Казали просто: не треба; нічого було й на шарі!“
Тим часом у другім кінці села зібралась куликівска громада радиться про школу. Мусів приіхать мировий посередник и Хмара. Як ось привернули и ті громадяне, котрі були на зборі в товаристві касси. Стали говорить, як Хмару не приняли в товариство: піднявся сміх, регіт, глузи. Шуткам не було кінця. Кожен силковався вставить своє слово, щоб посміяться з Хмари.
— „Добре, добре братці зробили, що не приняли ёго… И так иногді буває тьмяно, а то ще як наверне Хмара, так певно, що й серед зими йти-ме дощ… ха-ха-ха!..“
— „Бач, куди хотів запустить своі лапи… ласий до чужого добра… Ні!.. дзусь!..“
— „Годі вам зуби скалить!“ гукнув старий дід на молодіж. „Підняли голос, наче в шинку… тривайте, от прибіжить Хмара, так тогді притихнете з-разу; з-разу хвости підберете… знаєм вас!“
— „Куди ж пак! як раз отсе так и злякаємось!.. єсть чого! не бачили Хмари!.. ха-ха!“
Почувся дзвінок… показався трояном тарантас; з него виліз спершу Хмара, а за ним вивалився товстий наче жлукто, виголений наче Німець, мировий посередник Гуж. Громада замовкла, звичайно зняли шапки и поклонились.
— „Чи вся громада?“ спитав Хмара.
— „Мабуть уся, а може хто й зістався на припечку кашу істи,“ одповів хтось з громадян.
— „Ти не шуткий, собачий сину! Я не шутковать приіхав з вами!“ гукнув Гуж.
— „Та які ж тут шутки… ми не шуткуємо.“
— „Начальство веліло школу завести у вас: чи потрібна вона вам, чи ні?“ спитав посередник громаду.
