Бовкун прожогом кинувся з хати. По дорозі кого стрів, у всякого питав: чи не бачив хто ёго Одарки? — Чутка, що Бовкунівна у ночи пропала невідомо де и як, підняла на ноги увесь Батурин. Скоілась велика колотнеча: усюди ходили, усюди шукали, усіх питали, — ніхто нічого не чув, ніхто не бачив, не було й сліду ніякого… и всяк рішав по свому: де ділась Одарка. Кинувся Бовкун до протопопа. И протопоп не знав, що діяти и яку пораду дати? чи править молебень, чи панахиду?
— „Шостий десяток живу на світі,“ говорив протопоп, „а такоі притчі з роду у нас не було. Гм! жива людина пропала… чудне діло!…“
Бовкун наняв кілька верхових; розіслав іх на усі сторони; у вечері й верхові вернулись з голими руками… На дворі у Бовкуна стояла велика сила людей; гомін йшов гучний: хто росказував, як усі колодізі передивились у селі; хто оповідав, що й оболонки ні однієі не минули, — але з усего того виходило одно: пропала Одарка без вісти и слід іі прохолов.
— „Треба ждать,“ радив Бовкуна отаман. „Вже-ж вона не провалилась крізь землю; якась чутка та проявиться.“
Бовкун сидів схиливши голову и мовчав, а Бовкуниха голосила.
Другого дня раненько знаєма вже нам кибітка підъіхала до Бовкунового двору. З кибітки виліз Носарев, а за ним и Одарка, блідна як полотно, уся вона тремтіла. Підходячи до дверей Одарка перехристилась и сказала Носареву: „йди ти попереду.“
Війшовши у хату, Одарка упала батькові в ноги и хлипаючи проговорила: „Тату! мамо! простіть нас! ми вже повінчані!“
Бовкуни й не стямились! вони своім очам не вірили, ім здавалось, що се якась манія! ім и в голову не прийшла учора думка про Носарева.
— „Простіть нас, простіть нас!“ просила Одарка. „На все воля Божа!“
А Бовкуни наче оніміли: тілько дивились одно на другого и мовчали.
— „Се справді — вона, наша дочка, Одарка! Доню! доню! де ти була, чого ти наробила!“ проговорила в кінець стара: слёзи ринули у неі з очей и не давали говорить…
— „Так ви вже повінчані!“ озвався якимсь чудним голосом Бовкун, тяжко зітхнувши. „Швидко!.. несподівано… Який-ж вас піп вінчав?“