Сторінка:Словянські народні казки (1919).djvu/85

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

Дідусь оце й скаже, що те курчатко щось дуже багато ззідає пшениці, а бабуся йому зараз:

— І що тобі таке сниться, діду?

А курятко їло стільки пшениці, що старим вже не вистачало й на коржі. І що більше підростало, то все дужче хотіло їсти…

Якось одного дня бабуся смутна сиділа біля прялки, а дідусь поблизу на стільчику. Не хотілося їм говорити, бо не мали вони, чого їсти. Коли це прийшло курчатко та й просить пшениці.

— Ти вже у нас все поїло, — сумно відказує йому бабуся, — хіба, що нас ще поїси!

І ледве оте вона промовила, курчатко роззявило дзьоба та й ззіло дідуся й з дзигликом; дзьобнуло вдруге — і ззіло бабусю з прялкою.

От так добре їм віддячило!…

Потім пішло собі геть і весело мандрувало та кудкудахтало. Коли це йому назустіч прачка з сорочка́ми. Поглянула вона на курчатко та й каже:

— Курятко, курятко, маєш повне волятко!

А курчатко засміялось та й відказує:

— А ще б пак! Я ж бо ззіло діда з стільчиком та бабу з прялкою, а це ще й тебе іззім!

Прачка злякалася, але ще й утікати не подумала, як курчатко її ззіло.

Тоді курчатко пішло своєю дорогою, весело підстрибувало та сокори́ло. Коли це йому на зустріч загон вояків. Здивувались вони, його побачивши, та й кажуть:

— Курчатко, курчатко! Маєш ти повне волятко!..

Курятко засміялося та й відповідає: