на, й палка та віддана українській справі, але нервова — вона не могла довго витримати такої напруженої діяльности; взагалі вона не була фізично міцною і з початку революції вже хвора їде лікуватися на Лиман до Одеси. В 1921 році вона повертається до Києва, але в 1923 р. параліж Приковує її до ліжка; приковує, але не сковує творчої сили Яновської і в 1928 р. вона диктує переписувачці останній покищо свій роман, один з найкращих її творів: „Тайна нашої принцеси“.
Яновська була не лише громадянською діячкою — вона талановита письменниця. Яновська написала чимало оповідань, коротких нарисів, чимало драматичних творів, які тепер усі вийшли суцільним виданням у трьох томах з портретом авторки (видання „Рух“ — Київ 1930 р.) під ред. Черкавського і з його увагами.
Почала Яновська писати досить рано, але довго ховалося із своїм писанням молоде дівча.
Вона походить з родини української; її бабуня була з роду Білозерських (з Чернігівщини) — рідна сестра Ганни Барвінок. Мати Любови Яновської була вихованкою П. Куліша, гарячою українською патріоткою, і часто в неї з чоловіком виходили конфлікти зза того, якою мовою мають балакати діти — батько, родом з Калузької губ. ротмістр гусарського полку, Щербачев, вимагав польської або московської мови й карав дочку за кожне українське слово, а мати за московське. Взагалі мати Яновської не була щаслива в свойому подружжі і під кінець збожеволіла та вмерла в Петербурзі в лікарні.
Любов Яновська вчилася в Полтавськім Інституті й виявила такі музичні здібності, що рідні вирішили її віддати в консерваторію. Але композиторського хисту вона не мала і її більш притягало до творчої праці пером, аніж до блискучого виконання чужих композицій. Та вона скоро вийшла заміж за одного з героїв герцеговинського повстання — за пана Яновського, який хоча був на 20 літ старший від своєї молодої, але імпонував їй своїм „героїзмом“. Це був член київської української громади, і в Лубенщині, де жило в маєтку Яновського молоде подружжя, Любов Яновську оточили українські патріоти: В. Шемет, М. Кононенко й інші. Вони ж і випрохали в неї те перше закінчене оповідання, яке без дозволу автора було надруковане у львівському часопису „Зоря“ — „Злодійка Оксана“.
