Вуж до піни розізлив ся,
Укусив дитину;
Аж надходить і господар
В ту лиху годину.
Як ударив по вужови,
То хвіст і остав ся,
А вуж живий, та безхвостий
У норі сховав ся…
Нема в хаті вже дитини,
І вужа не стало;
А тим часом господарство,
Як вода спливало.
В рік ісплила вся маєтність,
Всі його пожитки,
Тай вже на нім не осталось
Ні рубця, ні нитки.
Іде бідний до ворожки;
Світить вона свічи,
Посиділа, погадала,
Каже: „Чоловіче!
Мав же, — каже, — чоловіче,
Ти вужа хатнього!
Все багатство, вся маєтність,
Все було від нього.
А як ти з ним посварив ся,
А може й побив ся,
То ото-ж ти через теє
Усього лишив ся!..
Повертається господар
До своєї хати,
