Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/54

— 44 —

Мойому батьку й матері знати давайте:
Та нехай мій батько добре дбає,
Ґрунтів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збірає,
Та нехай мене, дівки бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
З неволі не викупає;
Бо вже я потурчилась, побусурманилась!»

VI.

Ой, визволи, Боже, нас всіх, бідних невольників,
З тяжкої неволі,
З віри бусурманської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий
У мир хрещений!
Вислухай, Боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах
Нас, бідних невольників!

 (Куліш: Записки о Ю. Р., III. І).

Смерть козака — бандуриста.

 Ой на Татарських полях,
 На козацьких шляхах,
Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють,
Не орли-чорнокрильці клекочуть і під небесами літають;
 То сидить на могилі козак старесенький,
 Як голубонько сивесенький,
 У кобзу грає, виграє,
 Голосно співає:
 Кінь біля його постріляний, порубаний,
 Ратище поламане
 Піхви без шаблі булатної,
 У ладівниці ні однісінького набою.
Тільки й зосталась йому бандура подорожная,
 Та у глибокій кишені люлька-бурулька,
 Та тютюну пів-папушки.