Злодійкувата нерішучість. Дуже велика помилка багатьох українських мислячих людей, від яких залежить структура майбутньої мови, людей, яким випало в більшій чи меншій мірі грати ролю законодавців процесу навернення суспільства до своєї мови, - непевність та схильність до меншевартісного компромісу. Мовляв, „чудернацькою" радикальністю у вживанні слів та зворотів, які різко відмінні від „привычных", відштовхнемо посполитих від „українізації". Не біймося. По-перше, коли мова про затяту кацапську частину інтеліґенції, то з чим-би до неї не підійшов, однаково дістанеш дулю. Коли-ж маємо на увазі Інтера-українофоба, то його чи лоскочи, чи дратуй, - він (на відміну від Українця) свою справу знає: борсається Хохол, чи мирно сопить, - Українця души! Решта посполитих діляться на дві частини. Одні хотіли-б вивчити державну мову, иньші - пригадати, яко свою рідну. Ані перші, ані другі української мови на нинішній день не знають, і з цього чесно здають собі справу (за вийнятком малопомітної частки західної „інтеліґенції", яка тішить себе глупою думкою, що їй відкриті всі рецепти українізації, і основний рецепт - не злостити Москаля). Так от, ті, що хотіли-б навчитися мови, чекають (чекали в перші роки незалежности, а чи й досі ще чекають - то є припущення Автора, досить сміливе, але необхідне для праці над даною статтею) - вони, отже, чекають на оте таємниче одкровення розрекламованої арійської, вишиваної, мелодійної, багатої, шляхетної, вартої уваги і труда, облагороджуючої, европейської, потужної і самодостатньої, виробленої, влучної і досконалої, придатної як для потреб науки, так і для життя, а найважливіше - сміливої, сильної, та відмінної од ро́сийської ориґінальної української мови. А отримують… несміливо впроваджуваний напів-суржик, головна перевага якого в тім, що він… не набагато різниться од звичного совкового діялекту на ро́сийській основі. Чи варто вивчати? Смію твердити, що нарід хтів відійти від Ро́сії, але, так само, як стараннями біловезьких конформістів замість самостійности отримав „незалежність", нині замість української мови отримує - стараннями несміливо-патріотичних інтелектуалів від укр-„санації" - невиразну і абсолютно безбарвну напів-українську „інтеліґенційну" квазі-говірку, яку навіть від справжньої говірки відрізняє те, що мало хто нею бажає говорити. Найбільше нарікань на декотрі несподівані нововведення, як-от: „відсоток", закінчення „и" в родовому відмінку однини деяких іменників жіночого роду (замість поголовно торжествуючого „і") - мені довелось почути са́ме від галицьких розумників, переважно, - як
