ло відоме слово „призвідця". Йому вторить „національне" радіо (1го грудня 2001го року): „винуватець свята виходу перших двох книг „Української культури" фонду добродія Губського. Мирослав Перун у числі 107му на 9й сторінці „Поступу" замість „каменя спотикання" (теж в лапках) написав-би просто: „перетика на шляху взаємовідносин…". Михайло Мишкало не мусив-би постійно брати в лапки невдалий ро́сийський переклад англійського слова "advanced" - „просунутий", - якби змирився з дуже знайомим терміном перед-„европеїзаторської" епохи - „передовий"; на скрайній випадок - розвинений, посунений, поступовий… З тим бранням в лапки русизмів - просто горе. Надто воно часто трапляється. Зовсім очевидно - притягаються за вуха оці русизми не від бажання підкреслити якийсь особливий, прихований зміст, а всього-лиш від лінивства журналіста, якому „бракує часу" сягнути рукою по словник… Якби не ро́сийськомовне виховання, то Голова аґентства з охорони прав споживача у Києві не мусив-би на всю України цитувати з говорилка-на-дроті: „як кажуть по-руccки, не решаемых проблем нет" - якщо-б він протягом усього життя чув зовсім иньші штампи, наприклад: нерозв'язних, невирішувальних проблем чи питань - „Споживач", 7го червня 2000го року. „Поступ" за числа 7ме - 13те березня 2002го року назвав-би допис „«Львівобленерг(ґ!)о» налягає на якість (наголошує на якості) обслуговування" замість „натискає на якість" - якби О. Артурів подумки не починав свою статтю ро́сийськомовним вульґаризмом „нажимать на качество". Так само часопис „ПіК" вжив-би простого українського слова морока або клопіт замість кальки головний біль (вивідка з Маркіяном Іващишином, червень, 2000го року). Там-же: підсумкове твердження „ми працюємо на майбутнє і віддавати свою територію не збираємось" для українського вуха звучала-б переконливіше, якби кореспондент написав: „не маємо наміру" або „не вибираємось". У тому-ж інтерв'ю (вивідці) вжито слово „тусівка", без якого, очевидно, жоден юний Читач не здатен збагнути, про що йдеться у статті. Так от, якби не загравання з московщизною, якби мова розвивалась у своєму природному середовищі, українські слова „тусан", „тузатися", якщо і перейшли-б до вуличної лексики, то обросли-би зовсім иньшими наростками: тузка, тузня, тусня, тусівня, тузисько. А більш природно для інтерв'ю з Маркіяном Іващишином пасувало-би слово пака.
Не підлягає також сумніву, що українська мова легко та успішно давала-би собі раду з видумуванням чи конструюванням
