етикетками, наліпками у львівських крамницях покерувати немає кому…
Певний, дійсно поважний і щиро шанований пан, справді патріот, одного разу попросив мене в такий-от спосіб: „не треба НАС вчити, що таке є націоналізм!". Ну то вчіть ВИ нас! Допоки ще є кого вчити. Звідкіля ця зневага людей компетентних, загартованих, навчених всілякими переслідуваннями, включно до заслань і таборів, до тих, кого Бозя покарала, залишивши на волі? Давайте домовимось: чи страждання задля української справи, чи задля власного задоволення, чи, може, всього лиш задля маленького приватного пам'ятника? Пам'ятник заслужено і вже зведено. В серці Українця, в книжках, в історії України. Колись стане і в бронзі. Якщо тільки після розподілу Вкраїни останеться для нього хоч клапоть рідної землі. Жаль, правда, що не зможуть нащадки прочитати напис мертвою мовою: „Тут зупинились Ті, кому не знайшлось заміни".
Передбачаю море образи за ці рядки. То мене не обходить. Мене обходить дзвін тривоги. Мене обходить, чи голосно він звучить, чи всі його чують, чи багато навернулося, і - чи Інтер щулиться від страху. Бо поки-що тиша. Поки-що не палає українська земля під Московським Словом, навіть грязь „П'ємонту" не пече його - радше, плекаючи, тихо гріє.
Звідкіля ця тиша? Передчуття? Різні можуть бути думки про те, коли са́ме відбувся злам. Для мене вікопомним знаком чергового навернення українського суспільства до москволюбія стала поведінка учасників новорічної вистави при зустрічі 1999го року. Прекрасне чуття, звідки вітер віє, тривіальне внутрішнє москвофільство, підперте нетривіальною мамоною, можливо, навіть, дещо призабутий за час „незалежности", але незнищенний, ро́сийський патріотизм артистів „української" естради - все це засяяло Інтервогнями в ніч на 1ше січня 1999го року. Кінець недовгої, але прикрої ночі примусового україномовлення! Хай живе Інтерсвобода. Хай множаться Інтерресурси. Хтось не з нами? Одна-єдина співачка спромоглася побажати Українцям берегти надію на власні сили. Решта кинулись наввипередки лизати інтерівські халяви ро́сийськомовному товстозадому масовику-затейнику. Гордість сучасної української лірично-патріотичної пісні Павло Зібров забув українську мову. Майстер вишуканої української дикції і майже безпомилкової лексики Юрій Макаров не втримався від вступних фраз ро́сийською мовою - не знаю, чи то від ностальґії, чи щоб засвідчити свою улесливу лояльність, чи навпаки -
