ного тіла - при сучасному браку тематики - яке багатство нових сюжетів! Чи в Україні не було своєї Столітньої Війни, своїх Каліґули, Кромвела, Нелсона, Термопіл? Коли починаєш перераховувати, - годі спинитись. Все було, як і в людей, часами стократ глибше. Лиш відбувалось це все - в борні запеклій са́ме з „недоторканною" Москвою. Тому мовчить талант малоукраїнця - режисера, тому не розв'язується гаманець спонсора. [25]
Повертаючись до теми естради, найбільш влучними, на мій смак, здоровими та змістовними піснями періоду Третьої Руїни (від 1992го до цього часу)[26] були і залишаються дві: „Свято злодія" (гурт „Не Журись") і „Я професійний раб" (Т. Петриненко). Ці пісні варті того, щоб їх крутити по два рази на день - як Національний гімн - удосвіта одну, на сон грядущий - другу. На жаль, крутять иньшу проблематику: 1) хто є Україна - земля чи окраїна княжа; 2) чи є у нас мова, чи нема?! А коли є, то чи солов'їна вона, чи левина?
Що-ж до „останнього шансу", то це так, наче покойовий пікусь ухопив ласий шмат ковбаси, та тішить себе дурною надією, що зграя голодних бездомних псів дозволить йому спокійно нею поласувати. Більшого ідіотизму історичної втоми не придумати. Вираз „останній шанс" належить до жаргону політика, ідеалом якого є провести життя в теплому запічку широкої малоукраїнської печі; це слізна молитва до своєї долі - щоб та пустила ускочити нишком за теплу пазуху і притулитися до м'якенької цицьки. Так, аби ні Москаль, ні Татарин чи Німак не досягли. Або-ж - це є істеричний зойк пошматованої Березами Картуськими, Заксенгавзами, Сибірами душі, фактично, втомленої, яка спалахнула останньою на́прасною надією, узрівши кравчуківську „незалежну" фіґу.
