мозі торжество, а в силі знести боротьбу. Коли останньою вмирає надія, залишається мужність. Франкові Терен, Каменяр і Прометей падали, калічились, вмирали - щоб воскреснути, устати, і пнутись далі, щоб ожити для нових мук із кожним сходом Сонця. А от теперішні „інтеліґентні" провідники нації мріють прошмигнути через щілину „останнього шансу" до райського куточка ситої „злагоди". Тягнути „песячий обов'язок" щоденної боротьби, сподіватись без надії - цим кредом Івана Франка та Лесі Українки сповнювалося життя „Просвіти", УСС, СС, стрільців УГА, вояків армії УНР, УПА, Першої Української Дивізії під Бродами, лицарів Берестечка, Крут, Базару, мучеників Соловків, УАПЦ, УГКЦ, смертників підпілля ОУН, героїв Норильська і Воркути, Колими і Кінґари… Ці Українці, кожен один, і кожен сам, до останнього віддиху і до останньої краплі української блакитної крови держались наказу „Позір!". На честь, на славу, на погибель ворогам.
ФІЛОСОФІЯ КПИНУ
Нині скороспілим випускникам підсовєтських університетів, усучасненим „патріотам", робиться „смішно" від команди „Позір" („Мова і релігія", Львівське ТБ). Чи відомо панам жовтодзьобим лінґвістам, що підвалини сучасної української військової (і не тільки!) термінології закладались не в совєтській армії, а у вогні двох світових воєн? Той факт, що дехто з панів, нині допущених до телеекрану, української військової, спортивної, технічної лексики не мав нагоди вивчати під владою Совєтів - є його проблемою. Але ця лексика існує. У вказаний період, коли, наприклад, Чехи створили свою мову, як вищого, так і, багато в дечому, середнього рівня, немало зусиль докладалося українськими інтеліґентами (без лапок!) до розширення діапазонів української виробленої мови. Створювалися словники, правописи, підручники по обидва боки від Збруча. Ця праця аж ніяк не заслуговує на оцінку „смішної". Така оцінка - це найпотужніший і добре відомий засіб з арсеналу „протоколів мудреців Сіону". Фальшиві, чи ні ці „протоколи" - не має значення. Має значення, що Українці надзвичайно легко ловляться на гачок висміювання. Чомусь сприймають злісне глузування за чисту монету. Тим часом, в жодних народних звичаях, жодного народу, немає нічого, що-б заслуговувало на зверхньо-пихате, зневажливе насміхання. Як і в мові. Бо абсолютно все, що тільки можна догледіти в хащах народньої душі - освячене тисячоліттями суспільно-історичного „природного
