національної правди. Одні собі зводять мовно-духовні містки до історичної пам'яті, до Франка, Грінченка, Котляревського, иньші - до Інтера. Та коли хтось уже потрапив перед телекамеру та й лепече, що, мовляв, ми не знали, що ми тільки тепер відкриваємо для себе білі історичні плями, ми змінюємо оцінки, ми раніш не вірили, хибно сприймали, ми підлягали загальноприйнятій омані - на милість Божу, не вимовляйте цього ми. Це у вашій голові білі плями, це ви росли ідіотами, - але далеко не кожен ваш слухач. Це ви і не знали, і не хотіли знати, це у вас, у вашій обпльованій дійсності загальноприйнятим є все, що совєтське, потворне та хамське, це на ваш схиблений „проґресивно"-пролетарський погляд українська культурна еміґрація розмовляє смішною і віджилою мовою, і це для вашої комсомольської свідомости дивним виглядає „законсервований" міжвоєнний світогляд. А я тій еміґрації кланяюсь в части, що стосується збереженої мови і культурних традицій, та раджу без комплексів плювати з високого мосту на ваші босяцько-піонерські кпини, панство сучасні відсов'єтизовані ринково-інтернаціональні „патріоти"! Бо невігластво нинішніх скороспечених лінґвістів, редакторів, коректорів часом навіть стає дивоглядним. Під час одного засідання у Львові (29го жовтня 1998го року), присвяченого справам української термінології (назовництва), довелось почути нарікання, що, мовляв, неперехідне дієслово розважати в значенні розмірковувати, розглядати (якесь питання), роздумувати, зважувати (арґументацію), обговорювати - є незрозумілим для „студентів". То нехай студенти і вчаться не на „осучаснених" штампах пролетарсько-номенклятурної лексики, а на ориґінальній мові українських класиків. Чомусь поки-що са́ме викладачі задкують і капітулюють перед олігофренічними фізіономіями поспіхом зарахованих у студенти недоумків з хамськими навиками „ринкового" виховання, які, правду кажучи, не повинні були отримати навіть шкільного свідоцтва зрілости, зате є великими мастаками круто розважатися (виключно в цьому єдиному значенні). Викинемо лексику Франка та Грушевського?
Мову потрібно знати. Не тільки совєтську, але і українську. Аби Читач зрозумів, що маю на увазі, прошу застановитися на такому-ось семантично-синтаксичному непорозумінні, яке свого часу спіткало редакцію „Поступу" (30го липня 1998го р., с. 10). Трапилось коректорові речення: „нарід своїм чином супроти иньших викликає до себе повагу, а не назвою." Вихованому у совєтській лінґвістичній школі коректору (літредактору) і на гадку не
