лячка. Чи вивчати стопроцентово українську, чи на 25% змосковщену - однаково вивчаєш як щось нове, чуже, для декого вкрай неприємне, а ті 25% подібности до „общепонятного", навпаки, можуть ще й утруднити вивчення, внісши плутанину: де, нарешті, можна скалькувати з московської, а де таки не дозволяється? Коли-ж говорити про Хохла, то певним є одне: не від галицького акценту Хохла нудить, а від галицької запопадливости. Східняк з цікавістю сприйме нове, навіть революційне, але з огидою відвернеться від усього такого, що попахкує запобігливим крутійством солом'яного патріотизму. Цього галицька „інтеліґенція" не розуміла ніколи, і са́ме ця козацька відрубна чистота нелюба для наших вічних середино-наполовинників. Сила імпонує завжди, навіть якщо це „лише" сила волі. Толєрантність імпонує лише в тому випадку, коли це толєрантність сильнішого в стосунку до слабого. У нас пропаґують иньшу, гидотну „толєрантність": упослідженого до свого кривдника, слабого до сильного, скромного до нахаби, обкраденого до злодія.
Найбільшу недовіру до можливостей рідної мови зустрічаємо, як не дивно, у людей вчених. Часом закрадається сумнів - а чи не є славнозвісний „патріотизм" галицької „інтеліґенції" всього-лиш звичайнісіньким американофільством (в кращому разі; полонофільством - в гіршому), замаскованим під москвофобію. Декотрі панове, такі сміливі в декляраціях політичної самостійности, нанівець тратять певність, як тільки мова заходить про самостійність лінґвістичну. Не лише тратять певність, але перетворюються, мимоволі, щоправда, у закостенілих прихильників накинутої Совєтами науково-технічної термінології, дурнуватого правопису, управлінсько-бюрократичної лексики, т. зв. „нормативної" мови. Глухим муром стоять різноманітні редакції, наче й досі відчувають подих „контролюючих" орґанів. Контролюючих від українськости, від навернення до властивої мови, від свободи скинути деформуюче-неприродний русифікуючий панцир. Не хочуть скинути. Звикли. Дописувач, автор, який намагається якось боротися зі совковою „нормативною" лексикою, в особі редактора (ясна річ, „патріота" - иньших в Галичині не є) часто наштовхується на свого завзятого противника. На жаль, не тільки в особі редактора. Українська „революція" не скинула кайданів з душі чиновника, урядовця, канцеляриста, не вдихнула творчої свободи і, тим біль-
