презентацій (о́казів, ознайомлень, за́водів) спотикається вже на другому слові: „Шановні па́ні"… чи пані́?. Думаймо.
РЕФЛЕКСИВНЕ САМОНЕХТУВАННЯ
Стандартна, якась „задньо-залежна" недоумкуватість високопоставлених чиновників призводить часом до прямої (хоч і несвідомої) пропаґанди меншевартости. Поширеною є звичка самопринижуюче додавати прикметник український там, де він аж ніяк не підкреслює ні виключности, ні значимости, а навпаки - ставить оце „українське" в один ряд з чужим, та й то десь далеко позаду, серед сіроми. Для Англійця завжди очевидно, коли мова заходить про Королеву, що йдеться про його Королеву. Взагалі, коли йдеться про щось не-англійське, спеціально додають слово „континентальний". І це „континентальне" завжди, якщо не гірше, то, принаймні, вважається не зовсім повноцінним. Диктор французького радіо, коли повідомляє, що Президент подався на Південь, не додає, як у нас прийнято, що це був український президент, і що він помандрував саме на український південь. Бо поважаючий себе Француз не дуже свідомий того факту, що іще є президенти в иньших народів, і що не весь Південь належить Франції. У нас, навпаки, співають не просто народних пісень, а всього-лиш „українських народних", вдягаються не у народні строї - єдині можливі народні, або просто в українські, а всього лиш „українські народні" (вживання двох уточнюючих прикметників завжди применшує загальну значимість); передбачають погоду не на Заході, який не мав-би бути чимось иньшим, як лише, і тільки, самозрозумілим Західним Краєм самоочевидної Держави, а, все-таки - на заході якоїсь-там України. І так до безконечности. Наче житель України не пам'ятає добре, яку державу замешкує.
