нує себе, де лиш не лінь: у кав'ярні, на майдані, на дискотеці, при барі… мало не в туалеті. У Львові - разом з якось Віолєтою (голубою, себто). По львівських вулицях спацерують живі афіші, що закликають відвідати „караоке шоу". Добре, що не клаповухе і зизооке. У Японців дещо иньша мелодика їхньої мови. Підозріваю, що для японського вуха "kara okesutora" звучить приблизно, як наше „пустограй". Одним словом, - супровід, „інструменталка", мелодія, акомпанемент, чиста гра, порожня музика (без лібретто). Щось на зразок „розфарбуй сам" тільки не для малюків, а для дорослих вар'ятів; таке-собі „підтягни сам", але не перед нянькою в дурдомі, чи медсестрою, а перед цілою Україною. Не слід бідкатись, що у нас іще не виросли професійні бавуни („затєйнікі") для тупого народу. Ті, що є, прекрасно дають собі раду. Єдине, чого бракує - закону, який забороняв-би лаятись чужими мовами перед широкою авдиторією.
Взагалі, сучасне „музикознавство" - то є ціла нова область, де українська мова категорично незастосовна: хіба можна собі уявити, що шануючий себе коментатор сучасної естрадної музики низійде до рівня колгоспносолов'їної, та пояснить віддаленим у сільській глухомані слухачам такого-собі висилання „Обрії" (25го лютого 2000го р.) - що́ це є за такий звір „мейн стрім" (main stream, основний напрям, звідти - „струя") у популярному жанрі, і як виглядають елементи дансовости (танцювального стилю) у попсовому репертуарі, складеному зі самих хі(и)тів (чубків, вершків - УТ2, „Моя справа"). Або таке: „під час саундчеку на співака зі стелі впала велика блискуча куля". Чи багато, як старших, так і зовсім молодих, слухачів зможуть перекласти sound check як контроль звучання або репетиція запису? Чи, може, простим людям зі середньою освітою не варто забагато знати і розуміти - нехай круті специ від европеїзації самі та по-своєму пишуть історію української культури…
Не краща ситуація з иньшими модними „мистецтвами". Оминемо питання, чому так легко в омріяній Eвропі всяке бридке починання завойовує узаконений статус „попсу". Скажімо, псування стін в туалетах не перестане бути звичайною дряпнею, навіть якщо його і оголосити „мистецтвом" graffiti - так само, як і розприскування фарби по мурах будинків. Але українські майстри шкрябанини додають бруду ще і до лексики: виявляється, існують в мистецтві graffiti різні школи та стилі, саме: Old Style і New Style, New School (радіорозвідка „З тими, кому за двадцять" 20го березня 2000го року). Мені не відомі медикопсихіятричні терміни, якими
