ймає сильних і самостійних. Принаймні, мужніх духом. І таким подає партнерську руку допомоги. Слабими та улесливими бридить. Їх визискує та випльовує. Спочатку замінімо „інтеліґентну" пиху на скромну гордість, „цивілізовано"-запопадливу хтивість - на просту моральну гідність, а тоді вже порозмовляємо про Eвропу.
Я знаю, що є в Україні патріоти української мови, які намагаються дещицю врятувати. Моє обурення - не до них адресоване. Я скаржуся на несприйняття загалом суспільства, несприйняття, яке диктується тією частиною лінґвістичної „еліти", що стоїть на яничарських мовних засадах. В силу малоосвічености, москвофільства, чуття меншевартости, чи просто завдяки внутрішньому спротиву до всього природноукраїнського - не має значення. Дійсно, з перспективи часу, частину передвоєнної праці можна переглянути. Можна знайти у ній і полонізми, і ґерманізми, і навіть атавізми так званого „вікторіянського" (салонно-псевдосвятенницького) штилю. Але ніхто у нас не намагається йти цим шляхом. Ніхто не завдає собі праці відпорпати перли з попелу спаленої Совєтами мови. Відкидають повністю. Відкидають, щоб заступити не так русизмами, як спаплюженою совковою лексикою впереміж із новою лавиною інтеро-американізмів. Тому, що кожен другий марить „елітою", не тягнучи навіть на „інтеліґента" в лапках. Передвоєнний парубок, замінивши вила до гною на гімназийний мундур, робився інтеліґентом, а часом навіть інтелектуалом. Підсовєтський український хлопчина, закінчивши університет, ставав „інтеліґентом" в лапках. Цей лапкований „інтеліґент" щиро вірить - не у творчу свободу критичного, але вірного традиціям інтелекту (традиціям, яких він ніколи не знав) - ні, він є наділений святою вірою в иньші, перевірені совковою дійсністю, правила та засади: ті, що їх дотримання ґарантує місце в корумпованому суспільстві. Корумпованому, в першу чергу, морально. І відкидає все „сумнівне", „ризиковне", всі ті духовні „викрутаси", від яких може ненароком схуднути живіт. Вірить у все те, що безвідмовно забезпечувало йому хліб щоденний, а це є: совєтська культура спілкування, совєтський спосіб залагоджувати справи, совєтський номенклятурний суржик, совєтська зарозуміла пустота, необґрунтована само-догідлива пиха напів-освіченого селюка, недовченого всезнайки - одним словом, совкова „загальноприйнятість". І готов на шматки роздерти кожного, хто має „нахабство" критикувати оцю його мило-спокійну „загальноприйнятість". Що є у нас „загальноприйнятим"? Хамство? Неграмотність? Ін-
