Під Совєтами легко було завдати якої-завгодно шкоди українській мові. Тепер стало іще легше. Сказати, що ми пожинаємо плоди попереднього режиму, було-би безпідставним оптимізмом. Не пожинаємо. Сіємо. Пожнемо через 10 років. Події культурного життя, керунок, в якому прямує суспільна свідомість, розвиток політичних подій — усе свідчить, що Інтер має серйозний намір розв'язати українське питання якнайшвидше і остаточно. Аби не брати зайвих клопотів ще і до двадцять першого століття зі собою. Епохальне завдання Інтера полягає в тім, щоби у третьому тисячоліття не залишилось жодної живої душі, яка моглаби піддати сумніву міф про його, Інтеракосмополіта обраність. Зрозуміло, що найпершим має буть стертий з пам'яті Історії найреальніший і найправдивіший конкурент — українство.
Коли українська інтеліґенція є … коли вона бореться, то чому ми не чуємо про цю боротьбу, не бачимо наслідків її?…
(М. Міхновський. „Самостійна Україна“)
В минулому праця лінгвіста і праця письменника нераз поєднувалися. І така поєднана праця мала переважно самовідданий характер. Бо Українцеві, за його рідну мову, ні колись — цар чи цісар, ні в пост-совєтську епоху — заднім числом з КПУ вибулий комуніст-ідеолог, за сумісництвом — „не залежний“ від Москви і чомусь „Перший“ президент[16] з „ретро-упівським“ волинянським корінням, ні колишній голова української помісної філії військово-промислового „Союзу (слово-ж бо яке любе!) промисловців“ пана Вольського, за сумісництвом — „український“ ґітарист-посадник, який донедавна не здогадувався про існування української мови, ні оздоблений золотим ланцем бритоголово-пейджерний Інтермеценат, зі своїх офшорних рахунків платити не будуть. Іван Франко виснажливу, практично неоплачувану працю задля українства називав „песячим обов'язком“, якого сповняється перед тими, хто дав Тобі життя („Nieco o sobie samym“); вічним боргом, якого сплачується за усміх долі, що підкинула Тобі шанс здобути освіту в етнічно- та етично- ворожому суспільстві… Ну то як з
