гось посіпаки його „сленг“ не має відношення до „їх“ літературної мови. Але-ж і посіпака за рідний „базар“ стане горою. А для мене літературна мова — оце і є мій щоденний „сленг“. Оце я і є той Українець, що Ви його по університетах, яко етнос, вивчаєте, мову його досліджуєте, аналізуєте, пишете дисертації, наукові праці, видаєте „нормативні“ словники… одним словом — капарите МОЮ мову. Чи не хотіли-б довідатися, як він сам, отой Українець — об'єкт Вашого мовно-етноґрафічного дослідження — оту Вашу працю бачить? Бо мав-би, згідно з Вашими премудрими „нормами“, висловлювати своє наболіле, а не Ваше, шановні дослідники та нормувальники МОЄЇ МОВИ!
Отже-ж так. За Совєтів у школі вчили писати та читати по-українськи неправильно. І воно не дуже було приємно знати, що правильний правопис від тебе ховають, абись-ся змосковщив. Але краще правда, хоч і гірка, чим дурнем несвідомим вирости. За яким-же правом, панство нинішні укладачі словників, Ви і сьогодні стоїте на заваді тій добрій справі, аби „медія“ наші — та й ми разом з ними — заговорили мовою Грушевського, Франка, Кримського? Оправдовуєтеся тим, що час уплив? Хіба-ж то зло перестає бути злом, злочин — злочином від того, що протягом довгого кавалка часу вони торжествують? Мені виглядає справа простіше: багато-хто аж так старанно большевикам до рота заглядав, що з того всього і сам берега пустився; настільки далеко в багно совєтського „осучаснення“ заплив, що назад в пенсійному віці вже і ліньки, і сили немає повертатись.
Як доросла людина, я мав-би володіти правом вибору. У словниках Грінченка, Голоскевича закладено прецедент різнописання: на́рід — народ, и́нний — инший — инчий, инакий — инакший, ниць — ницьма, м'який — м'ягкий, вийняток — виняток, ріжниця — різни́ця, тощо. Справедливо, що мову слід час од часу очищати від неохайностей. І ось тут шалено все залежить від того, що́ за вчені люди до цієї справи беруться. Про-польськи настроєний укладач словника не вилучить з нього ані варіянту инчий, ані, скажімо, жаден (жодний), або слова хтіти (хотіти) (всі ці варіянти присутні як у сл. Грінченка, так і в сл. Голоскевича — як визнання їх уживаності в ті часи). Знову-ж, про-московськи настроєний укладач не викреслить туфлі, зате опустить мешти, аби зливались дві „братні“… Мислю, що розумний та справедливий про-український укладач мав-би залишити усі варіянти, але обов'язково з поміткою, що то — полонізм, а иньше — русизм, і т. д. Таким чином, читач мав-би нагоду свідомо вибирати свою стежину — посеред
