зати — давньо-українізмів, аби лиш протиставитися спольщенню. То навіщо цофати назад? Скажімо, у моїй свідомості звук „т“ у слові „катедра“ не викликає жодних иньших емоцій, як лиш згадку про насильницьке окатоличення, яке рівнозначне було спольщенню. Не таке воно усе безневинне, коли згадати, що у цей спосіб розбивались родини. Пора облишити примітивну політику лінґвістичного сягання каштанів чужими руками із вогню: спочатку ґерманізуємось та русифікуємось, аби не спольщитись, пізніше — назад полонізуємось та американізуємось, аби не зросійщитись. То ми Українці, чи хто? І вже зовсім парадоксально, що ті-ж самі засоби масової інформації, які призвичаюють Схід до слова „мапа“, вже більше, як півтори року, тероризують Захід неприродним наголосом у словах „свята́“ і „пра́вий“. Мені зрозумілий потяг до унітаризму в Українській державі (якщо-би він насправді був!). Та все-ж не варто випробовувати глибини всеукраїнської державницької свідомости Західняка в такий ризикований спосіб. Моя особиста готовність до самозречення і до відмови од галицької говірки на користь Соборної української мови аж так далеко не сягає, щоби я ще за свого притомного життя зміг призвичаїтися до подібних наголосів. У 1929му році українські харківські укладачі словників виказували більше вирозуміння, чим нинішні київські: поруч з наголосом на останньому складі у вимові таких іменників у множині, як жита́ і поля́, тодішній правопис Голоскевича дозво-ляє двоякий наголос у називному відмінку слова лі́та́, і один-однісінький наголос (але не той, що є нині таким офіційним) — у називному відмінку слова свя́та! Можливо, десь на Сході і вимо-вляють свята́, але словник Голоскевича вважає, що накидати цю вимову усенькій Україні було-б занадто. І має рацію. На відміну від сьогоднішніх „унормалізовувальників“. З другим випадком наголосу, у слові „пра́вий“, непорозуміння є тоншим і сягає глибше. Подвійний наголос, „пра́ви́й“, у тому значенні, яке є антоні-мом до слова „лівий“, признають всі словники. А от для значення „вірний, правильний“ — дійсно подається лиш один-єдиний наго-лос: „пра́вий“. Задаймося, однак, питанням: яку семантику насправді має це друге значення слова „правий“? Сьогодні замовчується факт, що слово „пра́вий“ переважно вживалося Українцями як синонім „пра́ведного“. Звідти і наголос. А в значенні простішому — „той, хто має рацію“ — воно вживалося рідко! Словник за ред. А. Кримського (IIIй том під ред. С. Єфремова) подає ось які поширеніші (на той час) переклади ро́сийського „быть правым“: мати рацію, мати слушність, ваша правда. Переклади ро́сийсь-
