рестройку“, знейтралізував потуги відродження 1991го року і, врешті, опанував „Незалежною“. До такого ступеня, що націонал-демократам зараз вірить від сили 3% населення (за підсумком виборів 1999го року). Забрехали самі себе. Нині природньо було-б сподіватись, що учорашні винахідливі маскувальники літературно-лінґвістичної ложки істини заходяться її видобувати назад з бочки брехні, куди вони її для наступних поколінь ховали. Щоб показати-таки в чистому вигляді свій підсовєтський доробок. Не заходились. Невигідно. Не платять. А українському читачеві, за безграмотну гидоту в газетах; українському слухачеві, за потоки інтер'язычного гною, які линуть через радіо та телевізію, — йому „за врєдность“ хто платитиме?
Іще не зміряно точно, від чого є більше зла: від чіткої заборони на правдиве слово, чи від намагання донести до читача зернину правди разом з повним мішком дозволеної брехні. Бо брехня, підсвічена ореолом супровідної правди, мимоволі проникає до свідомости, там леґалізується, і, навіть при великому бажанні відсіяти полову, все-ж полишає за собою серпанок делікатної полуди. Кому з під-совєтських укладачів хочеться зараз брати до рук мітлу та вимітати з ро́сийсько-українських словників зросійщене сміття, свідомо ними-ж і понапихане задля благих намірів — щоб словник взагалі побачив світ? Нікому. А хто за них зробить цю роботу? Може, нове покоління інтерівських „лінґвістів“, яке і за освітою, і в самому принципі, слабо розрізняє між англійською, українською та ро́сийською мовами? Тих інтер-лінґвістів, які з допомогою простого телевізійного пуделка успішно та швидко нищать крихти українськости, які вдалося зберегти з часів хрущовської відлиги. А в часі, вільному від нищення, прискорено помпують інтер-язычіє. І отаке спостерігаючи, жменька українських „майстрів слова“ помаленьку завойовує собі безсмертя високохудожніми творами на вимучені теми. Творами для власного вжитку. Бо ні плач, ні вічні скарги, незадоволення, претензії до цілого світу, ані розпука від ницого роздвоєння, якою-б дібраною мовою вони не описувались, на безсмертя навряд чи здобудуться. Не любить читач такого. Навіть сила терпіння не особливо цінується. Хіба що страшного терпіння, як в Осьмачки і Багряного. До Історії входить иньша сила: сила перемоги. Сила Драйзера, Фойхтванґера, Голзверті, Лондона, Гемінґвея, Eсхіла, Данте, Цвейґа. Велика сила. Великої підступности. Великої траґедії. Великої шляхетности, великого снобізму, великої розко́ші, великого життя.
