Про виживання в ницості. Підступність, як зброя, оспівана великим Міцкевичем. Чого не сприйняв великий Франко. І був шельмований Ляхами. Що не дивно, бо зачепив національну пиху. Але також і своїми. Що є дивним лиш на перший погляд. Бо теж зачепив, правда, не національну, лиш міщанську пиху. Бо похвалив дві, для нас нестерпні, речі: лицарську поставу і правдиву европейську гідність. Зостав шельмований за своє несприйняття законсервованої назадкуватости і лякливого крутійства „інтеліґенційного“ квазівікторіянського оточення, хронічно хворого на святенницько-мазохіський попідлядський синдром. Теперішні слизькі „европеїзатори“ були-б здивовані, якби їм випало прочитати, що стиль Святославового „іду на вас“, стиль рішучого „так хочу!“ належить до европейської моди, а от доктрина „несупротивлення злу“ — „найабсурдніша, найменше відповідна для европейської вдачі“ („Подуви весни в Росії“). Ясна річ, немає чого розмахувати дерев'яною шаблюкою під підошвою московського ведмедя. Але-ж і хвалену валєнродську підступність не варто підсолоджувати „інтеліґенційним“ малоукраїнським ницим конформізмом. Бо засмердиться підступність, заіржавіє кинджал месника під важким плащем непевности. Слід-би час од часу очищати від словоблудства дійсну правду. А правда полягає в тім, що коли дерево однієї мови пишно свою крону розкидає, тоді воно глушить сусідів; що тісно в одному вишневому садочку двом „братнім“; що не зарадити ділу солодкими байками про права Інтер-людини. Друга правда полягає в тім, що на території архітектурно-звичаєвого заповідника в серцевині підіпсутого П'ємонту українську мову не шанують навіть ті, хто нею послуговується.
