ПОШЕСТЬ НЕ ЩАДИТЬ НІКОГО
В'язкість підступної трясовини звироднілого мовного середовища, у якому плаває українське суспільство, можна оцінити за частотою прикрих схиблень навіть тих людей, тих висилань, тієї книжкової продукції, які справедливо заслуговують на оцінку зразкових. Там, де дійсно видко і патріотизм, і порядність, і якісну працю, відповідальність, інтелект, українську ерудицію. Перерахую те хибне, що мені запам'яталось - не задля прискіпливости чи злорадства, а для того, щоб Читач збагнув глибину деґрадації суспільства зі зразків прикрих помилок чи не найкращих цього суспільства чинників.
1) Один випадок, коли чудовий текст читається слабеньким диктором (якась географічна передача): найвисокі гори світу (найвищі); падаючі камені (спадаючі). З висилання стає очевидно, що гарно відпрацьований текст дали читати не-Українцеві.
2) Інформаційно-аналітична програма „Тиждень" (радіо-висилання): Ґор залишиться кандидатом від демократів, сповнених рішимості (рішучости) йти до кінця - 16го грудня 2000го року.
3) Висилання „Дотик природи", переклад Олекси Негребецького: щоб отримати кучку (купку) барвників треба (краще: слід, потрібно) переробити 1000 устриць.
4) Радіожурнал „Слово", 14го жовтня 2001го року: на свято Покрови прихожани сходились до церкви. Навіть з'совєтизований тритомний українськоро́сийський словник 1980(1)го року дозволяє тільки одинєдиний переклад ро́сийського прихожане: парафіяни.
5) Мова біля-церковна: „графік богослужень в храмі монастиря монахів студійського уставу на літній період". З засади, не повинен би-м втручатися до незвіданої для мене області церковних паперів, але от прийшлось мені подібне оголошення прочитати, і, як звичайний мирянин, учув я певну штучність. Бо сподівався від церкви більшого консерватизму, щоденної вишуканости, продуманости. Не знаю, чому, але мені більш звично було-б читати: розпис, розпорядок, розклад, замість графік; ченців замість монахів; чину або статуту, замість уставу; час замість період. Церква сама вибирає, як їй іти в ногу з часом, мені лиш було-б прикро, якби ця хода зі статечної переходила на легковажно-популістську, якби цей крок, ступінь, з виважено-консервативного, плеканого, дистинґовано-розміреного, збивався на поквапливо-простюхівський. Складається враження, що церква не має з ко-
