ських. Візьмімо вираз, що користується найбільшим правом громадянства. Ось перед нами хрест з написом: „Милосердя, наймилостивіший Христос! Проси за нас, св. Маріє!“. Тут виявляється безмежна покірність христіянства, згрунтована на великій спочуйливості. Бо хто всю свою надію покладає на спочуйливість, той справді мізерне створіння. Людина, що грунтується на вірі у всемогутність божу, що вклоняється якійсь долі й силам природи і в непритомності благає про змилування, така людина — непотрібна для нашого суспільства. Коли сучасні христіяни вже не ті люди, коли вони сміливо зустрічають страшенну бурю, коли вони лікують свої хвороби шляхом активности, то тим самим вони вже свідчать про відступ од релігії. Хоч христіяни й зберегають своє імя, свої молитовники та побожну спочуйливість, а проте своїми вчинками вони вже зовсім не христіяни.
Ми, демократи, не віримо й прагнемо ясного зрозуміння речей. Активні та свідомі, ми діяльні вороги лагідної і побожної відданости. Через стародавні засвоєні людьми звички, людина намагається зберегти навіки те, що в певних умовах давало їй користь. Гидота й туподумство намагаються зірвати, затуманити протилежність між христіянським призирством до світу і життєрадісним поглядом нашого часу, вони намагаються до посередництва між нами, бо вони в цьому зацікавлені. Христіянство вимагає відцурання, а сучасність — енергійної праці для задоволення наших матеріяльних потреб. Покладання надій на бога — найхарактерніша ознака христіянина, протилежність віри в себе, так потрібної для продуктивної праці. Хто хоче христіянству надати слова: „Покладайся на бога, а своїх здібностей не заривай“ і хто хоче цими словами сказати, що праця не заперечує христіянства, а навпаки, що остання наказує працювати, той справжній софіст.
Христіянське розуміння праці безмежно відзначається од нашого сучасного розуміння. Христіянин працює для життя на тім світі, для того, щоб змертвити тіло й подавити пристрасть. І хоч він добуває собі кусок хліба і намагається піддержувати життя, але це тільки для того, щоб продовжити муки земної журби й туги і таким способом заслужити справжнє вічне життя. „Хто на землі з призирством ставиться до свого життя, той на тім світі буде вічно жити“. Той світ — мета христіянина, а наш сучасний світ — мета розумної людини Гейдельберський доктор теології Данило Шенкель заперечує твердження, що христіянство головним чином полягає в тому, що воно ставиться з призирством до земного життя. „Як так, говорить він, — невже цей світ — негідне місце для христіянства? То про цей світ Іоан сказав: „Бог так любить світ, що послав на нього свого сина!“. Хіба стародавні христіяни хотіли покинути земне життя? Хіба вони з великою надією
