|
Така доля моя, |
Скажи менї правду, мій милий козаче,
Що дїяти серцю, як серце болить?
Як тяжко застогне, як гірко заплаче?
І в тяжкім нещастю воно защемить?
Як горе, мов терен, всю душу поколе,
Коли відцуралось від тебе усе,
І ти, мов сухеє перекотиполе,
Не знаєш куди тебе вітер понесе?
Е, нї скажеш мовчки: скосивши билину
Хоч рано і в вечер водою полїй,
Не зазеленїє, — кохай сиротину,
А матери і батька не бачити їй.
От так і на світї: хто рано почує,
Як серце застогне, як серце зітхне.
Той рано й заплаче… А доля шуткує —
Поманить, поманить, тай геть полине.
І можна-ж утерпіть — як яснеє сонце
Блисне засяє для міру всего
І гляне до тебе в убоге віконце?…
Ослїпнеш а дивиш ся усе на него.
|
“Ой зійди, зійди, ясен місяцю, |
