Сторінка:Український співаник (1918).djvu/108

Голос чути в гаю серединї,
Аж ся стало страшно дївчинї,
 Вузкою стеженькою,
 Їдуть козаченьки,
 На вороних.

“О мої панове козаченьки,
Скажіть менї правду, де милесенький?
 Чи го, чи го взяли
 Чи го порубали
 У неволи.

 

27.

 

Ой відси гора, відси другая,
Межи тими гороньками ясная зоря.

Я собі гадав, що зоря зійшла,
А то моя дївчинонька по воду пішла.

А я за нею, як за зорою,
Сивим, сивим кониченьком понад водою.

“Дївчино моя напій ми коня!” —
“Не напою, серце моє, бом ще не твоя.

Як буду твоя, напою ти й два,
З студеної керниченьки, з нового ведра”.

 

28.

 

Як бим була я зазулев, то бим полетїла,
Гень в діброву, щоб на любу калиноньку сїла.
Полетїла бим в Путилів між гори Карпати,
Де мій милий пробував і сталаб кувати:
 Куку, мій Іване, куку, мій Іване!
 Куку, куку, мій Іване!

Як бим була я рікою, як той Прут великий,
Не втїкала бим до моря в чужий край далекий: