Поклонив ся козаченько з коня вороного,
Нагадай си, моя мила, мене молодого.
А в недїлю рано, рано дївча ся вмивало:
Тай русою та косою личенько втирало.
Утирало біле личко, утирало брови, —
Немаж мого миленького, нема і розмови.
Не плач мила, не плач серце, не плач чорні очи
Ой маюж я розмовоньку аж до пізна в ночи:
Ой маюж я розмовоньку, ой маюж я милу,
Висипано надімною високу могилу.
Ви дївочі сині очи!
Чом слеза вас криє?
Як в вас гляну, з болю вяну,
Серце в грудях ниє.
Ви зірницї серед ночи,
Сині очи, ви дївочі,
Хто в вас гляне, зазирає,
Тому рай ся отвирає.
Чом дївчино ти сумуєш?
Боже, щоб то знати,
Я з тобою аж до гробу
Хтїв би сумувати,
І у синї очи твої
Виливав бим болї мої,
В тї зірницї серед ночи,
Сині очи, ті дївочі!…
Не смути ся на сім світі
З давна так ся дїє
Що в серденько трути лїють.
З болю бідне млїє…
Біль пропаде, як росиця
В сонци рано на травицї,
Як весною сині очи
Глянуть зірков в темній ночи.
