Біла постеленька порохом припала,
Дротяна нагайка біле тїльце рвала.
Біла постеленька порохом присїла,
Дротяна нагайка кровю обкипіла.
Ой мужу-ж мій, мужу, не бий мене дуже,
В мене тїло біле, болить мене дуже!
Пусти мене мужу в вишневий садочок,
Та най собі урву рожевий квіточок.
Взяла рожу-квітку, тай вергла на воду:
“Плини, плини, роже-квітко, аж до мого роду
Плини, плини, роже-квітко плини по Дунаю,
Як увидиш мою неньку, приплини до краю”.
Вийшла стара мати в Дунай воду брати,
Як узріла рожу-квітку то взяла плакати.
“Де-ж ти, роже-квітко, тут ся обявила,
Відай тебе моя донька й опустила?”
Ти гадала, мати, що мя не згодуєш,
Далась мене за нелюба, а тепер бануєш!
Ти гадала мати, що мя ся не збудеш,
Така прийде годинонька, що плакати будеш”.
