Сторінка:Уіллїям Шекспір. Ромео та Джульєта (1901).pdf/30

— 10 —

Вважаючи-ж по собі, що чутливість
На самотї найбільше в серцї грає,
Я за своїм пішов, не за його настроєм,
І рад минув того, хто рад мене не бачив.^[1]

Мотеккі.

Не раз уже його так бачять ранком.

Доповнює блискучу росу слїзми,
А небеса захмарює зітханнєм.
Як же зачне всевеселяще сонце
На найдальшому сходї підбирати
Зана́вісї в Аврориного ліжка, —
Сумний мій син тїкає від проміння,
І сам собі зачинить ся в кімнатї.
Віконницями любий день вигонить,
І темну ніч у себе штучну робить.
Віщує нам сей сум гіркі досади,
Як не дамо йому завчасу ради,

Бенволіо.

Яка-ж була-б сьому причина, дядю?

Монтеккі.

Не знаю сам, і не чував од нього.

Бенволіо.

Чи ви-ж про се випитували в сина?

Монтеккі.

Не тілько сам, та й наші друзї многі.

Коли-ж він сам собі в чуттях повірник!
Я не скажу — розумний у порадї,
Та мовчязний і так замкнений міцно,
Такий тугий на довідки й на розгляд,
Як пупянок, що черв шкідливий точить,
Закіль він свій солодкий цьвіт розпустить,
І принесе красу свою в дар сонцю.
Колиб менї причину смутку взнати,
То знав би я, де й лїків нам шукати.

Ромео показуєть ся оддалеки.

1. В Шекспіровім жерелї нема тут згадки про Бенволїя. Для характеристики Ромеового настрою в початку драми покористував ся Шекспір загальною характеристикою Ромеового любовного зітханя до Розалїнди, про що в жерелах говорить ся досить широко.