вже вогонь став пригасати. Докинув бадилля, полумя спалахнуло, а Павлусь почав справляти рибу. Він її зарізав ножем, випатрошив і поклав на грань. Відтак обертав її на всі боки, поки не спеклася.
Павлусь не тямив, чи йому щось так смакувало, як оця риба. Тепер помолився, вкрився кожухом і заснув безжурно.
Він прокинувся вранці від того, що хтось сильно штовхнув його в бік.
Розплющив очі й побачив над собою високого чоловіка з люлькою в зубах.
Чоловік був одягнений в подерту, замазану одежу і в татарську шапку. На ногах у нього були постоли, повязані мотузками. Лице чорне, пожовкле та розкуйовджена чорна борода. Не було на ньому нічого, що нагадувало б козака. Вся зброя в нього — довгий ніж за поясом.
— Вставай, козаче, пора в дорогу! — гукнув і плюнув крізь зуби…
Павлусь присів на лежанці й таки налякався. Таж це напевно харциз, розбишака, про яких стільки від дідуся наслухався.
Одного разу у Спасівці зловили парубки такого саміського харциза при конях. Він його бачив…
— А хто ви, дядьку, будете? — питає Павлусь і чує, як у нім серце затривожилось.