шляхтянка в руку всунула. Було б за що погуляти в місті. А тут, у степу одного сухаря за це не добудеш”.
Шукав далі при сідлі в мішку, куди звичайно набирають зерна для коня. Нараз знайшов вузлик із харчами, що його повязала дівчина йому на дорогу: буханець хліба, кусок сира, цибулю і добрий шматок печеного мяса. Кинувся на все це мов голодний вовк.
„Цього стане на чотири дні. Добра дівчина… Погано я зробив, що не забрав її з собою. Обіцявся їй вернутися. Та не знаю, чи сам вернуся”.
Кінь уже підпасся, напився води й почав качатися з боку на бік, випростовуючи свій змучений хребет. На Зарубу напала знемога. Дуже спати хотілося. За коня не боявся. Козацький кінь від козака не втече. Навіть не мав сили, щоб устати і припняти його. Закурив люльку, поклав голову на сідло, прикрився кобеняком[1] і вмить заснув.
Та козак спить у степу одним оком і одним вухом. До його вуха долетів тупіт кінських ніг. Заруба відразу прочуняв. Багаття погасло, жевріло ще кілька вугликів. Він прикинув туди хмизу й освітив найближчу околицю. Помітив тупіт лише одного коня! Та все ж треба було вважати. Поклав біля себе обидві набиті пістолі й чекав. Нарешті тупіт приблизився, і Заруба почув жіночий голос:
— Не стріляйте, батьку, це я.
- ↑ кобеняк — назверхній довгий суконний одяг із відкидним каптуром на голову.
