їх до ґазети і т. д. Російські ґазети можуть без цього обходитися, бо до їх публика звикла, вона не може вже обійтись без них і вимагає тільки свіжости новинок. А наша ґазета, як я вже сказав, не може поспіти за російськими місцевими ґазетами і не має таких талантів, які зробили-б ґазету цікавою з літературного боку. А найбільше гальмує росповсюдження ґазети те, що українство досі було синонімом „крамоли“, „сепаратизму“: провінціяльні власти вважають все українське тільки здобутком революції, як і всяку літературу, видану „явочним порядком“, самочинно. А до того ще й ґазета наша, як справедливо каже В. М. Леонтович, взяла тон занадто ворожий до всіх заможніх кляс та до духовенства і ставилася прихильно тільки до робітників та до селянства, а вони нічого не знали про ґазету, бо або неграмотні, або так малограмотні, що не вчитають ґазети. При таких умовах пани, панки, заможні козаки, священники страшенно обурювалися на „Громадську Думку“ і за її зміст; земства не допускають її в свої інституції, попи не дозволяють дякам та вчителям передплачувати її, говорять проти неї в церкві до парафіян, поліція видирає її від дрібної сільської інтеліґенції, не кажучи, вже про селян. Один земський страховий (асекураційний) аґент, свідомий Українець, казав мені, що „Громадська Думка“ обходиться йому не 4 карб. на рік, а 16, бо він, щоб могти спокійно її одержувати, мусить ще передплачувати чорносотенного „Кіевлянина“ за 12 карб.; як би він передплачував саму Громадську Думку, то його вигналиб з посади.
От при яких умовах довелося жити першій українській щоденній ґазеті. Одна надія, що тільки час зробить своє діло. Тільки через якийсь десяток років люде привикнуть до ґазети і тоді вона стане на ноги. Само собою, як би у нас була своя школа, то діло пішло-б далеко швидче, але школи ще не видно: принаймні за свого життя я й не сподіваюся її побачити.
А тим часом треба не дати завмерти нашій пресі, треба, щоб вона не переривалася, а для того треба грошей.
