тературно-Науковий Вістник“, то нащо-ж видавати третій, кращеж зєднати всі сили і поставити добре ці два.
Коли Грінченко довідався, що „Київська Старина“ перетворилася в „Україну“ і що В. М. Доманицький пообіцяв привабити до неї молодчі літературні сили, то-б то підтримувати той журнал, то втратив усяку надію на свій журнал і зо всією своєю пасією напав на Грушевського за те, що він переводить Л. Н. Вістник до Київа; роспалившись, почав обвинувачувати Грушевського в некоректности, але раптом одчинилися двері і ввійшов Грушевський. Грінченко замовк, насупився і так уже й сидів увесь час, але видко було, що він себе ледве здержує.
З того часу у нас з Грінченком установилися холодні, навіть ворожі відносини. В редакцію він майже не заходив, а коли заходив, то холодно привітавшись до мене, виходив у другу кімнату.
Нарешті прийшла від ґубернатора резолюція, що „Рада“ переходить від Грінченка до мене і треба було вже друкувати в ґазеті оповістку на новий рік. Грушевський склав коротенький проспект, що ґазета буде безпартійною, поступово-демократичною і т. д.
Але з ґазетою на той рік знов трапилася притичина: Русов рішуче написав, що він не може виїхати з Петербургу. Що його робити? Я почав говорити, що треба просити лишитися Матушевського, можна якось облегчити його працю, напр. взяти від нього фелєтони; Грушевський мене підтримував, а Леонтович і слухати не хотів: почав казати, що це знов виходить по торішньому, що його втягають в ту саму компанію. Грушевський його заспокоював, кажучи, що він узяв відпустку і майже ввесь рік буде в Київі, буде сам за головного редактора, а Матушевський буде тільки його помічником.
Леонтович висловив думку запросити М. М. Коцюбинського. Мені теж сподобався цей вибір.
М. Коцюбинський, як був у Київі, то дивувався, що на „Громадську Думку“ пішло так багато грошей, що коли він працював у редакції „Волині“, то вони щось утрьох
