Аґітували ми з Лисенком за цю думку і в Київській Старій Громаді, але Науменко, мовчав, явно не бажаючи зєднання з Радикальною партією, або ліпше сказати з Грінченком, а за ним відмовчувалась і більшість громадян.
В осени 1905 року, на зїзді Демократичної Партії, делєґати від громад мало не одноголосно згодилися на обєднання обох партій, зважаючи на наближення виборів до Державної Думи та на можливість незабаром видавати ґазети на українській мові. Вибрали комісію з трьох душ: І. Шрага, Є. Тимченка та мене і доручили їй самій виробити умови обєднання і йти на всякі уступки, але у всякому разі зєднатися тільки під назвою „Демократично-Радикальна Партія“.
Що до виборів в майбутню Державну Думу, то, зважаючи на те, що ми майже нігде не спроможемося провести своїх депутатів, постановлено єднатися на місцях з поступовими московськими, чи жидівськими партіями та ґрупами в бльоки, аби провести в Думу яко мога більше депутатів, що визнають українську мову в школах та стоятимуть за перебудову Російської Імперії на автономно-федеративних основах. Самостійно не виступати там, де нема певности провести нашого кандидата, щоб не смішитися і не виявляти перед Москалями свого безсилля та малочисленности.
Доручено Раді скласти і розіслати скрізь до підписів петицію до майбутньої Державної Думи про заведення української мови в школах. За скілька місяців під петицією тою зібрано було багато тисяч підписів, але, на жаль, я не памятаю цифри.
Коли зайшла мова про майбутню можливість видавати українські ґазети, то Полтавці заявили, що вони постановили видавати тижневик для народу, а Київ нехай обовязково спроможеться на щоденну, хоч невеличку, ґазету. Одеські та Катеринославські делєґати заявили, що й вони певне спроможуться на тижневники. Таким чином Київ мусів сам стягатися на щоденну ґазету, бо від провінціяльних Громад не можна було сподіватися ніякої матеріяльної допомоги.
