У другій телєґрамі Антонова до совіту комісарів у Москві читаємо ще докладніше:
„З харчами лагодимо. Можемо пустити не 50, але й 500 ваґонів, одначе залізниця Курськ–Москва перепускає всього по 114 ваґонів на добу, замісць звичайних 1400… Потрібні спеціяльні відділи для сіл, щоби при помочі бідних селян забирати хліб у богатих. Треба вислати такі відділи з Петрограду, Москви і фронту. Посилайте хлібних комісарів“…18
Все це викликає у Москві відповідні радісні настрої й надії — з приводу завоювання багатої кольонії. Ці настрої передає комісар А. Шліхтер так:
„…З радісною полекшою стрічав пролєтаріят Росії побіду червоних партизанів України.
— Україна нагодує!
Т. Пятаков (московський шовініст, що не признавав укр. народу. Прим. А. Ж.), який стояв тоді на чолі українського (совітського) правительства, повідомляє з Курська в телєґрамі на імя Лєніна:
„У занятих нами місцевостях найдено масу харчів і цукру…“
Одночасно колєґія Наркомпрода РСФСР в негайнім порядку обміркувала орґанізаційну сторону справи харчевих продуктів з України19.
Той самий московський комісар Шліхтер зовсім без обиняків говорив в однім своїм рефераті про відносини Москви до України:
„Тепер я перейду до тої частини, котра для Москви має найбільше значіння… Мені ще лишається сказати про ці загальні вигляди, котрі ми маємо перед собою і на котрі ми можемо рахувати… Ви всі памятаєте, що коли Україна почала робитися совітською, з кожним днем поступу вперед Червоної Армії…, відлягало від серця. Здавалося, ось кінець усяким нещастям. Богата Україна, хлібна Україна — наша: не буде голодувати московський пролєтаріят.
…Отже, на що ми можемо направду рахувати, думаючи про Україну? Якби питання йшло про те, що взагалі Україна має, то очевидно можна булоб сказати, що ми тішилися —