Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/31

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


6. Звернути увагу на хід дії й оповідання в байках, на рухливість діалогів і зробити відповідні висновки.

7. Чи пощастило авторові створити рельєфні художні образи?

8. Стиль і мова автора.

Загальний характер. Автор називає свої твори „приказками“, „казками“, і це більше до речи навіть із сучасного погляду, бо байок-алегорій там менше, ніж звичайних оповіданнів, анекдотів, окремих випадків, то-що. „Приказки“ переказано занадто нудно, довго, з непотрібною деталізацією, без жвавого руху дієвих осіб. Художні образи Білецького (напр., лисиці, вовка, лева і т. ин.) мертві, малохудожні, без яскравих індивідуальних рис: через те вони не виділяються з сили инших, а всі зливаються в одну загальну пляму. Цьому сприяє й важка, прозаїчна мова приказок, що перейнята силою лексичних і стилістичних помилок проти основ української мови (запозичення з польської і російської мов, невдалі неологізми).

У байках Білецького мається багато мітологичного елементу, що він запозичив у попередніх байкарів. Так, перед нами часто виступають античні боги: Зевес, Феб, Юнона; античні герої, як Уліс (Одисей); з охотою використовує автор псевдо-слов'янську мітологію, що тоді визнавалася, і згадує Перуна, Позвізда, Святовіда, Пека.

Але поруч з цим у приказках Білецького виразно помічається бажання наблизити байковий сюжет до умов українського життя: дію він пере-

— 14 —