шлися навіть за межі України. Квітка Основ'яненко писав і по російському, і по українському. Російські його твори, в порівнянні з українськими, всі визнають дуже й дуже слабими. Це все факти. Так і твори Шевченка, писані російською мовою, вийшли такі безбарвні та нудні, що їх не хотіли друкувати і ними ніхто не цікавився, тоді як українські поезії його мають у собі всі ознаки геніяльности автора.
Творчість Марка Вовчка завше була і зосталася великою загадкою. Дехто навіть доводить, що українські твори вона писала з допомогою українця. Але ж у роду в Марковички не всі великороси, були й українці. Друге те, то вона в своїх творах так копіювала життя, як фотограф, і більш записувала з народніх уст, ніж сама творила. Третє те, що індівідуальні осібности людини в виключних випадках можуть одповідати й чужій для неї народності. Виняток не робить норми, правила. Через те й сей факт ні трохи не руйнує того, що ми довели раніше, і не суперечить йому.
Геніяльні й більш талановиті письменники в своїй творчості інстинктово пориваються до народности, щоб зблизитися з нею, як з ґрунтом для творчости й джерелом зросту. В житті російської інтелігенції, як великоруської, так і української, завше було величезною драмою те, що через одчуження від народу ні вона не розуміє його, ні народ її. На сім ґрунті, по виразу д. Іванова в його „Новій культурній силі“, виник „неотразимый призракъ грознаго недоразумѣнія, фатальнаго взаимнаго непониманія между народомъ и его прекраснодушнимъ рыцаремъ“, через що народ для інтелігенції все зостається тілько „сфинксомъ или таинственнымъ незнакомцемъ“. В такій атмосфері народ і інтелігенція, як каже д. Іванов, роспадаються ніби на два окремих і чужих одно одному племени, з чого виникає великий трагизм життя, а для письменницького таланту „извращеніе и гибель“, бо все, що одірвано від рідного ґрунту, засуджено „на органическое худосочіе и вырожденіе“, та й сама культура робиться якоюсь оранжерейною. Така інтелігенція і такі письменники хоч і говорять во ім'я народу чи од імени народу, але ж справді вони висловлюються не від народу й за народ, а сами за себе і від себе. Такий письменник не може бути народнім, бо народній письменник — це „трибунъ, истолкователь и слава своего племени“, він „воплощенный духъ своего народа, своего
